Мова і тридцять років
Це виокремлений мною фрагмент невеличкого есею Сергія Жадана, чи не найвідомішого поета України серед тих, хто пише українською. Але саме цей фрагмент видався мені найцікавішим
Бо головне — чим, за великим рахунком, були ці 30 років? Поверненням нами всіма своєї країни. Процес доволі болісний. Як виявилося, навіть кривавий. Разом із тим процес, який уже не передбачає простого відкату на позиції 2013‑го. Та навіть і непростого відкату вже не буде, певен. Коли ти знаходиш себе, коли повертаєшся до своєї основи, просто взяти і від усього цього відмовитися через зміну політичної кон’юнктури чи електоральної втоми частини твоїх співвітчизників просто неможливо.
Яким було і є значення в цьому всьому української мови? Припускаю, якщо й не найважливішим (зовнішня політика є трішки важливішою), то далеко і не другорядним. Мова завжди була (і, нескладно припустити, ще тривалий час буде) важливим маркером — маркером саме цієї державності, нашої державності. Оскільки вона з цією державністю пов’язана від початку й безпосередньо — через статтю Конституції, через суспільне сприйняття, через історичну логіку врешті-решт.
Тому наші міста обов’язково заговорять українською. Погоджуюсь, що щось подібне я міг сказати й 30 років тому. Але 30 років у такому твердженні більше було б не так тверезого аналізу й холодного передбачення, як юнацької фронди й культурологічної запеклості. А ось для того щоби сьогодні говорити про неминучість повноцінної й цивілізованої українізації не потрібно жодної фронди. І жодного візіонерства. Достатньо просто жити в чудовому місті Харкові і спостерігати, як незворотно наповнюється сенсами наша українська склянка.
Тобто головне - цей процес обернути на зворотній вже не вдасться. Це досить сумно і це був не наш вибір, але це відбулось - і тому ми маємо змогу звернутися до російського класика за обґрунтуванням своєї тези:
Дело прочно,
Когда под ним струится кровь
Когда под ним струится кровь