Як війна формує країну
Чтоб ты жил в эпоху перемен
/Китайское проклятье/
Як змінилися українці та як змінила їх по справжньому велика війна, чим ці зміни відрізняються від тих, що їх породила війна 2014,та чи справді українці "втомилися жити під час історичних подій"- ось ці питання постали у діалозі між журналістом Романом Романюком та українськими соціологами.
Тож пропоную читачеві відповіді Олексія Антиповича та Ігоря Гриніва, мені здалося, що тут багато важливого у цих відповідях. При цьому як на мене тут важливо для українця саме збагнути факт ВАЖЛИВОСТІ змін, що відбуваються. Позаяк ми надто схильні вважати позитивне природним,не зупинятися на ньому та мерщій прямувати до улюбленого: до смакування недоліків і розглядання багнюки якомога впритул і мало не через збільшувальне скло.
https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2022/07/13/7357793/
"Українська правда" вирішила запитати у соціологів, чим для суспільства відрізняються наслідки російського нападу в 2014 від агресії 2022, наскільки глибоко війна проникла в українське суспільство, чи незворотні декомунізація і дерусифікація, та як українці обиратимуть між "Зеленським", "Притулою" і "Залужним".
Олексій Антипович, керівник соціологічної групи "Рейтинг"
Подолання розколу 2014-2019 років
У війні 2014-го більшість українців не брала участі. Більше того, на сьомий-восьмий рік українці взагалі хотіли відсторонитись якомога далі від цих думок про війну, про Донбас, про Крим. У нас був достатньо глибокий поділ між тими, хто бігав і волав, що у нас війна, треба допомагати армії, воювати, відвойовувати Крим, і тими, хто в цей Крим тишком їздив влітку відпочивати.
А зараз все інакше – немає українця, якого не стосується війна, це біль, який відчуває кожен.
Є й інша сторона – ідеологічна. Після 2014-го війну можна було використовувати для того, щоб розхитувати Україну зсередини. "Треба миритись з Росією" – "Не треба миритись з Росією", "Треба йти в Європу" – "Не треба", "Нам потрібен Донбас" – "Нам він не потрібен"...
Та війна була дуже розділяючою. Вона ділила, колола Україну. На виборах політики за це хапались – і суспільство поляризувалось. Максимальна поляризація – 2019 рік під вибори президента.
А зараз, у 2022-му, у всіх єдине бачення війни: Росія ворог для 100% українців, Путін – ворог для 100% українців. Немає другої думки. Ця війна об'єднала Україну, а та – роз'єднувала.
Війну 2014-го політики використовували для сегментування електорату, Росія її підживлювала медійно і грошима, та що говорити – кум Путіна Віктор Медведчук був однією з ключових фігур медійного поля.
Зараз є президент і ЗСУ, є Росія – ворог для всіх, і є народ, який боронить країну, хто де може.
Якщо ми говоримо про якісь політичні вибори, про погляди на роль держави, на економіку – тут поділи, звичайно, залишаться. Українці не можуть без політичних срачів. Але все, що стосується Росії, Європи, війни – тут відкат неможливий. В Україні не залишилось різночитань із цього приводу.
Ідеологічна війна всередині країни на темі війни закінчилась. Українці об'єднались, війна, по суті, змогла подолати ту поляризацію, яка роздмухувалась усі останні роки.
Нові лінії поділу. Волонтери та політика
Очевидно, що суспільство буде трансформуватися і будуть виникати якісь нові поділи:
• воювали – не воювали;
• ті, хто тікали з рідних міст/областей – ті, хто залишались;
• тікали з України – не тікали з України;
• хто назавжди втік з України – хто лишився...
Взагалі питання міграції буде одним із ключових. Особливо, коли все закінчиться і стане зрозуміло, скільки людей остаточно виїхало і скільки членів сімей з України до них приєднається.
Професорка Елла Лібанова називає цифри від 500 тисяч до 5 мільйонів українців, які осядуть в Європі. 500 тисяч це дуже багато, але на тлі 5 мільйонів – це мізер. Це питання буде важливим для України як держави і її суспільства.
За нашими даними, близько половини українців мають у близькій родині людей, які воюють, саме воюють. Тобто кожен другий українець уже має в сім'ї того, хто воював. Відповідно інший кожен другий не має таких родичів і сам не воював. Ось вам, мабуть, найбільший вододіл, який зараз проляже всередині нашого суспільства.
Очевидно, що ці люди будуть зовсім по-різному дивитись на світ і мати різні погляди на події. Війна буде визначати нові лінії, за якими ми будемо ділитись. А те, що було раніше, як-то мовні ознаки, ідеологія, НАТО–ЄС–Росія – це уже минуле.
Цифри, які у нас є, вони абсолютно очевидні: ми йдемо геть від Москви в бік Європи, в українізацію, в українську мову, забуття російського та радянського минулого.
Вектор уже точно визначений, і його навряд чи вдасться змінити після закінчення війни.
Очевидно, що формальний вступ України в ЄС буде тривалим процесом. Але що стосується власної ідентифікації, то з початком війни, за нашими даними, вдвічі збільшилась кількість українців, які називають себе європейцями, а це уже дві третини населення.
Що стосується цінностей, то поки важко спрогнозувати, як саме вони зміняться. Але уже очевидно, що і питання корупції буде зовсім по-іншому сприйматись, і допомога одне одному, і робота на державу…
Якщо раніше у нас народ і держава були окремо, дотримуючись "непублічного договору", що державні мужі крадуть нагорі, а народ – знизу, то тепер це все після війни буде, м'яко кажучи, неактуальним. Люди відчули, що це їхня держава, вони будуть перейматись тим, що в ній коїться. Відповідно і до лідерів будуть інші вимоги, зокрема ті, хто більше зробили для перемоги, матимуть і більшу підтримку.
Згідно з нашими даними, зараз в Україні лише кожен п'ятий не має чим допомагати армії. 4 з 5 кажуть, що вони хоч якось, але допомагають: хтось волонтерством, хтось фінансово, хто в ЗСУ, хтось у Теробороні, хтось в інформаційному спротиві – все, що тільки можна уявити.
А той кожен п'ятий, який не допомагає, то це найчастіше через вік або це жінки, котрі доглядають дітей, тощо.
Групи найбільш активних волонтерських ініціатив і організацій – це і будуть майданчики, де з'являтимуться нові лідери, здатні брати управління державою в свої руки. Після того, як вони зуміли налагодити поставки навіть зброї в країну, не кажучи про звичайну амуніцію, думаю, вони цілком зможуть брати участь в управлінні державою. Думаю, приклад Сергія Притули тут дуже показовий.
Дуже ймовірним виглядає варіант, що після війни ті рухи, які раніше розвивались у рамках громадянського суспільства, зможуть уже під виглядом політичних сил спробувати прийти у владу, і виборці їх оцінять.
Ігор Гринів, соціолог, політтехнолог президентів Ющенка та Порошенка.
Незворотність українського вибору та дерусифікації
Для мене було найбільш симптоматично почути слова Олександра Вілкула, про те, що "якби ми у свій час правильно зрозуміли "Армія! Мова! Віра!", то, може, й війни не було б".
Вілкул, який прийшов до цього розуміння – це цілий символ. Він не один, це ж цілий пласт людей, які зрозуміли, для чого переходити на українську мову, які кажуть в опитуваннях, що готові терпіти матеріальні труднощі, аби Україна відстояла свою незалежність. Те, що ми називали "какаяразніца", просто відійшло в сторону.
Це ж таку складну метаморфозу треба було пережити – йдеться про ірраціональні речі, які найважче змінювати: мова, віра і так далі. І люди переживають ці зміни так швидко, їх буквально перемкнуло в один момент. Я впевнений, що це незворотній процес. Такі зміни, якщо стаються, то це дуже сильно впливає на людину.
Якщо ти один раз уже свідомо пережив перехід на українську мову, назад ти навряд повернешся. У цих питаннях суспільство змінилося дуже сильно, якщо хочете, це "Новий завіт".
Схоже, що цей поворот стався і в голові президента Зеленського, хоч я і не на 100% у цьому певен, тільки тому що він – ідеальний актор.
Але ці зміни уже сталися у країні. Наприклад, на думку деяких екпертів, з якими я спілкувався, ситуація в Одесі й області була до початку війни десь 55% на 45% на користь оцього "ватного" світогляду. Станом на зараз, співвідношення на користь проукраїнських настроїв якщо не 80% на 20%, то точно 75% на 25%.
Метаморфоза, яка відбулась на так званому "Юго-Востоке", вона величезна просто. Ми не проводили досліджень по Харкову, але усі, з ким я там спілкувався, говорять про приблизно такі ж співвідношення, як і в Одесі.
Справа в тому, що чинна влада – це якраз і є її представники. Згадайте електоральну мапу минулих виборів, найбільшу підтримку і Зеленський, і "Слуга" мали якраз на Півдні-Сході. Навіть більшу, ніж ОПЗЖ. Тому для виборців у цих регіонах Зеленський не те що не зрадив їх, а навпаки – він підтвердив, що от вони правильно вибрали. Він для них лідер, і вони наслідують його модель поведінки.
Ми проводили детальне опитування в Одеській області, і воно загалом справедливе для всієї країни, якщо говорити про питання довіри до якраз цих ніш.
На першому місці за рівнем довіри зараз, без сумніву, ЗСУ. На другому місці – волонтери. На третьому – Зеленський і влада. І аж після цього уже йде ніша класичних політиків.
Маємо три ніши:
• Перша ніша – "ЗСУ".
• Наступна ніша, звичайно – "зеленський", або "влада".
• Третя ніша – "волонтери".
І щойно після цього за рівнем довіри уже йдуть традиційні політики.
– Очевидно, що, аби старим політикам вбудуватись у нову систему координат, їм треба знайти собі місце між "ЗСУ"–"волонтери" та "підтримка влади"–"непідтримка влади".
При тому влада зараз дуже персоніфікована в особі Зеленського, а опозиція такої персоніфікації не має. І тому умовний "порошенко" (знову ж з малої букви) мусить якось долучитись до "ЗСУ" чи "волонтерів", щоб мати якісь шанси.
Але підтримка у влади зараз настільки велика, що фактор опозиційності поки мало грає.
Поява умовного командира "Азова" здатна зробити з нього куди більшого опозиціонера, ніж Тимошенко, Бойко чи Порошенко. Так само, як і хтось із волонтерів, хто зможе сказати, що от "вони все провалили, а врятували Україну ми", одразу отримає дуже сильну позицію.
Майже не маю чогось суттєвого аби додати до сказаного вище.
Хіба що у тексті, що надав Гринів, надто сильно (ну, це на мій особистий смак) надто вже відчувається політтехнолог Петра Порошенка.
Але в цілому обидва коментатори більше зосереджені на тектонічних зрушеннях у масовій свідомості українців і змальовують їх цілком професійно. А щодо позіціонування політиків у післявоєнних виборах - маю знов таки Гриніву заперечити.
Невідомо ані скільки ще триватиме ця війна, ані яким буде фінал. Відтак будь-які спроби прогнозування майбутньої електоральної ситуації видаються мені чимось на кшталт ворожіння на колодязній воді, до того ж, зважаючи на стрімкість змін, можна сміливо прогнозувати будь що та бути певним, що читач під шаленим тиском новин геть усе це забуде і ніколи тобі не дорікне щодо дурісті пророцтв.