Про Порошенка і Зеленського
Бывают странные сближения.
Я цілком підтримую ідею, що розбірки політичні бажано відсунути на післявоєнні часи. Але натрапив на власний старий текст (причому знайшов його не я), і це спонукало мене повернутися до часів 14 року і ролі Петра Порошенка у тодішніх подіях.
А ось тут, на Цензорі, у цитаделі запетрівців того ж самого дня з'явився текст Оксани Білозерської, що також повертає нас до суперництва двох останніх президентів України - то чи міг я його оминути? Питання риторичне.
Відтак пропоную - читайте. Це не мій погляд, а Білозерську - що там про неї не думати - до симпатиків Зеленського дуже важко зарахувати.
https://censor.net/ru/b3371365
-----------------------------------------------
Непопулярний пост, не ср*чу заради, а просто окреслити позицію.
Більшу частину каденції Петра Порошенка я різко критикувала його – переважно за те, що при ньому переслідували добробати. Було, ніде дітися. І не лише це було. Але загальний курс – Армія, Мова, Віра – єдино правильний для воюючої країни, і з цим не посперечаєшся. Петро Порошенко розвивав армію і проводив вдалу міжнародну політику, схиляючи лідерів західних держав на бік України. (І зараз, залишаючись впливовим політиком, робить для України, що може). Тому під час останніх президентських виборів я голосувала за нього.
В той період і якийсь час після виборів я критикувала Володимира Зеленського. Мені не здавалося, що людина без політичного досвіду, яка до того ж не була відома проукраїнськими поглядами, може бути вдалим президентом для воюючої країни. І чим ближче було до відкритого російського вторгнення, неминучість якого, здавалося б, розуміли всі, окрім Зеленського, який вперто закликав "припинити стріляти" і хотів "подивитися в очі" агресору, тим посилювалась моя негативна думка про нього. Претензій до нього до вторгнення було дуже багато.
Але. На будь-якій відповідальній роботі потрібен той, хто дає результат, а не той, хто з діда-прадіда сповідував правильну ідеологію. Нині змушена визнати, що Зеленський справляється. І справа не лише в тому, що він не втік. І навіть не лише в тому, що завдяки страшним випробуванням, що випали на нашу долю, прийшов саме до тих Армії, Мови й Віри, від яких на початку був далекий.
Він зараз робить – і офігезно вдало робить – найважливіше - окрім, власне, війни, з чим прекрасно справляються наші Збройні Сили. Будь-який інший політик, професійний політик на його місці проводив би нині переговори з лідерами цивілізованих країн і просив би про підтримку України. Але ці лідери – принаймні, частина з них – підкуплені Путіним, і вони, страшенні корупціонери, що продалися за криваві газорублі, зверхньо викривали б зараз нашу корупцію і висловлювали б нам глибоке занепокоєння. А Зеленський, цей вчорашній шоумен, використовує свої навички у міжнародній політиці. Він звертається не стільки до лідерів, скільки напряму до народів західних країн. Він – і ЗСУ, звісно - роблять так, що цілий світ нині співчуває Україні. Продажні політики не можуть обмежуватись глибокою стурбованістю, якщо на них тисне громадська думка їхніх виборців, які вимагають підтримувати Україну зброєю. Бо в демократичних країнах політики змушені рахуватися з думкою виборців. Все, що стосується нашого іміджу на міжнародній арені – на колосальний відсоток заслуга саме Зеленського.
Він реально не боягуз. І схоже, він справді до останнього, щоб уникнути страшних наслідків повномасштабної війни, вірив, що зможе домовитись миром, і не збирався воювати, і готовий був заради миру на такі поступки, які точно не влаштували б мене і переважну більшість тих, хто зараз читає цей текст. А Путін все одно напав. І Зеленський, певно, відчуває зараз таку образу і злість на Путіна, що піде до кінця.
І ще одне. У словах "шоу", "піар" тощо, які зараз набули здебільшого негативної конотації, насправді немає нічого поганого. Це лише інструменти, і все залежить від того, в чиїх вони руках і на яку справу використовуються. Боротьба за Україну методами шоу, якщо вона дієва – це суперкруто. І, звичайно, всі інші методи теж.
А політичні ср*чі, і всі інші ср*чі між українцями – це зовсім не круто. Це те єдине, що нас всю нашу історію губило і губить. Тож відмовляймося від них негайно.
Маю погодитись із головним месиджем тексту, хоча не цілком поділяю певні оцінки автора. Зокрема мені не здається що спокійне і виважене обговорення певних проблем нашого минулого обов'язково має бути тим самим сра**м. Хоча дивлячись на коментарі до свого посту починаю схилятись до думки, що Білозерська мабуть таки права - ми надто емоційні та чутливі щодо статусу, аби бода гіпотетично припускати можливість своє помилки.
Відтак і обговорення ніколи не вийде бесідою а миттєво перейде до обговорення особистості опонента - ну інакше у нас не виходить